• Новини
• Спонcорам
• Бiблiотека
• Автори
• Пiдприємство

В 1902 році англієць Вильям Джейкобс, що писав морські оповідання, які друкувалися в журналі "Ледар" відомого гумориста Джерома К. Джерома, написав оповідання в зовсім непритаманному йому жанрі містики.

Як багато років потому писав Говард Лавкрафт: "…діти завжди будуть лякатися темряви, а дорослі, чутливі до успадкованого досвіду, будуть тремтіти при думці за невідомі простори і жахатися при думці про жахливі світи на нашій власній планеті, котрі відомі тільки мертвим і божевільним. Тому не потрібно дивуватися існуванню літератури, насиченої жахом. Вона завжди була і завжди буде, і немає кращого свідчення її життєздатності, ніж імпульс, що час від часу штовхає письменників зовсім іншого напряму пробувати в ній свої сили, ніби їм необхідно викинути з голови певні фантоми, які їх переслідують. Так Діккенс вигадав декілька моторошних історій…, а гуморист В. Джейкобс видав дещо мелодраматичне і талановите під назвою "Мавпяча лапа".

На це оповідання в першу чергу звернули увагу люди, що цікавляться або займаються метафізикою, яка досліджує надприродні, недоступні досвіду, проблеми буття і пізнання, що знаходяться по ту сторону видимого світу, або містикою в найширшому значенні цього слова. Фабула оповідання згадувалася в творах навіть радянських дослідників, не кажучи вже про західний світ.

Попри свою доступність для широкого загалу (оповідання друкують в різноманітних збірках) і однолінійний сюжет, який можна переповісти в декількох реченнях, твір складний, з великою кількістю підтекстів, що робить його схожим на притчу.

Майстерно прихована інформація і суть явища, загорнуті в шати художнього оповідання, привернула увагу не тільки дослідників, але і кінематограф та письменників, які зовсім не однозначно оцінили твір.

Всесвітньовідомий фантаст Герберт Уэлс ("Війна світів"), який був сучасником письменника, звинуватив Джейкобса у потуранні "вдягненим у туфлі та халат любителям легкого чтива… які усього тільки вражаюче ліниві, незграбні і мляві створіння, яких потрібно усіляко примусити вправляти свої розумові органи".

А містик Петро Успенський розмірковуючи про ідею таємних знань констатував, що "люди безнадійно гублять розум, коли перед ними виникає питання про те, що саме вони бажають, що саме хотіли би мати, - тому що вони зовсім не в змозі визначити і сформулювати своє бажання. В цю хвилину вони або згадують якесь незначне, другорядне бажання, або закінчують спробою підкорити собі вищі сили, не усвідомлюючи при цьому мізерності своїх власних сил і спроможностей. І ось вони потерпають невдачу, утрачають все, що мають, тому що самі не знали, що ще їм потрібно".

Через проміжок часу, переживши дві світові війни та їх жахи, перебудову світу і суспільства, подібна література починає сприйматися дещо інакше.

Король жаху - Стівен Кінг, аналізуючи сучасну літературу, пише: "Складається враження, що жах просто існує - поза всяких дефініцій і здорового глузду… Найчистіша емоція - жах, такий, який народжує в людині історія про Крюка або старовинна класична "Мавпяча лапа" (The Monkey's Paw). У кожній з цих історій немає нічого зовні огидного: у одній - крюк, в іншій - висушена мавпяча лапа, яка з вигляду анітрохи не страшніше за будь-яку пластмасову дрібничку для розиграшів, що в безлічі продаються в магазинах. Лише те, що здатне побачити свідомість в цих історіях, перетворює їх на квінтесенцію жаху. У "Мавпячій лапі" роздається стук в двері і убита горем жінка йде відкривати. І коли двері розчиняються, там немає нічого, окрім вітру... Але наша свідомість починає гадати, що було б за дверима, якби чоловік жінки не дуже квапився з третім бажанням, - і це народження жаху…

У "Мавпячій лапі" наголос робиться на уяву читача. Він все додумує сам.

Я вважаю жах найбільш витонченою емоцією (чудово використаною у фільмі Роберта Уайта "Привид", де, як і в "Мавпячій лапі", нам так і не дозволяють побачити, що там, за дверима), тому і стараюсь пробудити її у читачів.

Старий в "Мавпячій лапі" встигає побажати, щоб страшний привид зник. У "Байках із склепу" Істота з Могили, страшна і величезна, тут як тут, коли двері відкриваються…

Як бачите, і "Мавпяча лапа", і (інші оповіді) - страшні оповідання, але спосіб їх впливу и враження, яке вони справляють, дуже сильно різняться".

Сучасний читач - людина повсякчасно заклопотана. Читати, щоб думати аби знайти відповідь для питання про ціль життя їй немає коли, тому більшість тих, хто все-таки бере книгу в руки, бажають розваг. Іноді розваг будь-якою ціною. Навіть ціною жаху.

Адже ми привчені кіноіндустрією до думки, що світ населений не тільки людьми, але і безтілесними істотами, примарна зовнішність яких - це зовсім не страшно. Не лякаються навіть молоді люди, які тільки-но створюють свої відносини з цією екзотеричною *1 частиною світу, насамперед, це розвага і для них.

Але суть усіх цих явищ випадає з уваги, і люди не замислюються над тим, що ці жахи відбуваються в буденному житті повсякчасно. Адже майже ніхто не бачить їх, бо вони виглядають, зазвичай, як збіг обставин. І тому не розуміють, що ентропія стосується не тільки чистої матерії, а й всього що є у цьому світі.

Чому ж люди обожнюють читати книги, що заставляють їх тремтіти?

Що це - неусвідомлене бажання захиститися від зрадливостей долі, які завжди налітають несподівано, якщо дуже довго триває біла смуга в житті, якщо довго немає дрібних неприємностей? Марна надія захиститься від великих негативних явищ? Адже на цьому світі все повинно бути збалансовано?! Хаос рівновеликий Закону. І якщо рівновага порушується, то її слід повернути? І люди несвідомо тягнуться до негативних емоцій, як противазі доброму в своєму житті?

2008