• Новини
• Спонcорам
• Бiблiотека
• Автори
• Пiдприємство

За вікном стояла волога і холодна ніч, але в затишній вітальні вілли Лейксхем були спущені штори і яскраво палав вогонь. Батько і син грали у шахи. У останнього були вельми радикальні уявлення про гру, і тому він не раз ставив свого короля під удари без особливої необхідності, що викликало зауваження у немолодої сивоволосої леді, яка спокійно в'язала, сидячи біля вогню.

- Послухай, як шумить вітер, - мовив містер Уайт, який пізно помітив, що припустив помилку і прагнув завадити сину побачити її.

- Я слухаю, - відповів той, похмуро оглядаючи дошку і витягаючи руку вперед: "Шах".

- Я думаю, що він навряд чи прийде сьогодні, - промовив батько, тримаючи руку над дошкою.

- Мат, - відповів син.

- З усіх жахливих, брудних, віддалених місць, - вигукнув містер Уайт з несподіваною люттю, - наше найгірше.

- Не хвилюйся, любий, - заспокоїла його дружина, - можливо, ти виграєш наступну партію.

Містер Уайт різко озирнувся, якраз вчасно, щоб перехопити обмін розуміючими поглядами між матір'ю і сином. Слова завмерли у нього на вустах, і він заховав винувату посмішку в своїй негустій сивій борідці.

- Ось він, - зауважив Герберт Уайт, почувши, як голосно грюкнула хвіртка, і пролунали важкі кроки.

Старий піднявся з метушливою поспішністю господаря і, відчиняючи двері, привітав гостя, висловлюючи свою думку з приводу негоди. Гість підтримав його, та так енергійно, що місіс Уайт осудливо похитала головою і тихенько кахикнула. Нарешті, до вітальні повернувся господар у супроводі високої кремезної людини з рожевим обличчям і крихітними оченятами.

- Майор Моріс, - відрекомендував він.

Майор потиснув усім руки і, вмостившися біля каміна в кріслі, запропонованому йому, із задоволенням спостерігав, як господар діставав віскі, чарки і ставив маленький мідний чайник на вогонь.

Після третьої чарки очі гостя заблищали, і він почав говорити. Маленьке сімейне коло з цікавістю поглядало на людину з далеких країн, а той, розвалившись в кріслі, описував дивовижні події і безстрашні подвиги, розповідав про війну, чуму і незвичайні народи.

- Двадцять один рік минув, - мовив містер Уайт, киваючи головою дружині і сину. - Коли Моріс йшов, він був як тростинка. А зараз - подивіться на нього.

- Не скажу, що вам це зашкодило, - сказала місіс Уайт чемно.

- Я б і сам хотів з'їздити до Індії, - зітхнув старий, - просто подивитися.

- Краще бути там, де ви зараз знаходитесь, - відповів майор, похитавши головою.

Він поставив порожню чарку і, злегка зітхнувши, знову похитав головою.

- Я б хотів побачити старі храми, факірів і жонглерів, - продовжив старий. - А що це ви почали розповідати минулий раз про лапку мавпи, чи про щось таке, Моріс?

- Нічого, - поспішив запевнити той. - В будь-якому випадку нічого гідного того, щоб слухати.

- Лапка мавпи? - повторила місіс Уайт з цікавістю.

- Це те, що ви можете називати магією, - почав майор загадково.

Господарі з цікавістю подивилися на нього і приготувалися слухати. Гість неуважно підніс до вуст порожню чарку, потім поставив її на місце. Господар наповнив чарку.

- Якщо подивитися на неї, - почав майор, риючись у кишені, - то це просто звичайна лапка, висушена мов мумія.

Він витягнув щось із кишені і показав присутнім. Місіс Уайт з огидою відсахнулася, а її син, отримавши річ, почав з цікавістю розглядати.

- А що в ній особливого? - запитав містер Уайт, узяв її у сина і, оглянувши, поклав на стіл.

- Старий факір наклав на неї закляття, - пояснив майор, - а він - свята людина. Старий хотів довести, що доля (фатум) управляє життям людей, і ті, хто втручаються у долю, роблять це собі на горе. Він наклав таке закляття на лапку, що три різні людини мають можливість добитися від неї виконання трьох своїх бажань.

Гість промовив це з таким переконанням, що легкий сміх присутніх видався недоречним.

- Ну, а чому ж ви не загадали три бажання, сер, - запитав Герберт Уайт, подумавши.

Майор поглянув на нього так, як літня людина дивиться на самовпевненого молодика.

- Я загадав, - мовив він тихо, і його червоне обличчя зблідло.

- І що, всі три бажання виконалися? - запитала місіс Уайт.

- Так, - відповів майор, і вони почули, як чарка застукала по його міцних зубах.

- А хто-небудь ще загадував бажання? - запитала леді.

- Перша людина отримала виконання всіх трьох бажань, - була відповідь. - Я не знаю його перших бажань, але третій раз він зажадав своєї смерті. Саме тому я отримав цю лапку.

Тон, яким він сказав це, був такий серйозний, що всі принишкли.

- Отже, якщо ваші три бажання виявилися виконаними, Моріс, - мовив нарешті старий, - навіщо вам берегти лапку?

Майор похитав головою.

- Можливо, примха, - зронив він поволі. - У мене була думка продати її, але не думаю, що я це зроблю. Вона вже наробила достатньо лиха. Крім того, люди не поспішають її купувати. Деякі з них вважають, що це казка, а ті, хто вірять в неї, жадають спочатку випробувати, а потім заплатити за неї.

- А якби ви могли знову отримати три бажання, - поцікавився старий, уважно вдивляючись в майора, - схотіли б ви їх знову загадати?

- Не знаю, - промовив той. - Не знаю.

Він узяв лапку і, покрутивши між великим і середнім пальцем, несподівано кинув її у вогонь. Уайт, скрикнувши, кинувся до каміна і витягнув лапку з вогню.

- Хай би краще згоріла, - сказав урочисто майор.

- Якщо вона не потрібна вам, Моріс, - запропонував старий, - віддайте її мені.

- Не віддам, - відказав він, раптом, уперто. - Я кинув її у вогонь. Якщо ви її збережете, не виніть мене за те, що з вами трапиться. Киньте її знову у вогонь, будьте розумною людиною.

Містер Уайт похитав головою, уважно розглядаючи своє придбання.

- А як ви це робите? - вів своє Уайт.

- Тримайте її в правій руці і вимовляйте вголос бажання, - відповів майор, - але я вас попередив про наслідки.

- Це схоже на "Тисячу і одну ніч", - мовила місіс Уайт, почавши приготування до вечері. - Може бути, ти побажаєш, щоб у мене з'явилося чотири пари рук?

Її чоловік поволі витягнув талісман з кишені. Уайти розвеселились, коли майор з тривогою на обличчі, схопив його за руку: "Якщо ви прагнете що-небудь побажати, - з гіркотою вимовив він, - побажайте щось розумне". Містер Уайт поклав лапку назад в кишеню і, розставивши стільці, запросив свого друга до столу.

За вечерею про талісман майже забули, а потім господарі сиділи, заворожено слухаючи другу частину пригод майора в Індії.

- Якщо розповідь про мавп'ячу лапку не більш правдива, ніж те, що він нам сьогодні розповідав, - сказав Герберт, після того, як за гостем зачинилися двері (той поспішав, боячись упустити останній потяг), - то ми не дуже багато отримаємо від неї.

- Ти заплатив йому щось за неї, любий? - запитала місіс Уайт, уважно вдивляючись в обличчя чоловіка.

- Справжню дрібницю, - відповів він, злегка почервонівши. - Він не хотів цього, але я примусив його узяти ці гроші. Він знову наполягав, щоб я викинув її.

- Ще б пак, - відгукнувся Герберт, перебільшено зображаючи жах. - Так, ми тепер станемо багатими, знаменитими і щасливими. Тобі б, батьку, треба було спершу побажати стати імператором, і вже тоді тобі не довелося б знаходитися під каблуком своєї дружини.

Він вчасно ухилився від удару серветкою обуреної місіс Уайт. Містер Уайт вийняв з кишені лапку мавпи і поглянув на неї з сумнівом: "Я не знаю, що побажати, і це є правда, - протягнув він поволі. - Мені здається, у мене є все, що я хотів би мати".

- Напевно, якби ти привів до ладу будинок, ти був би цілком щасливий, чи не так? - запитав Герберт, поклавши йому руку на плече. Отже, побажай тоді двісті фунтів стерлінгів і цього буде досить.

Його батько, сором'язливо сміючись над своєю довірливістю, взяв талісман, а син з урочистим виглядом, але підморгуючи матері, всівся за піаніно і взяв декілька промовистих акордів.

- Я бажаю мати двісті фунтів стерлінгів, - виразно і роздільно мовив старий.

Герберт заграв туш на піаніно, але він був перерваний переляканим вигуком батька.

- Вона засовалася, - заволав він, дивлячись з огидою на предмет, що лежав на підлозі. - Коли я вимовив бажання, лапка в моїх руках закрутилася, мов змія.

- Але грошей я не бачу, - сказав син, піднімаючи лапку, і поклав її на стіл. - І я готовий сперечатися, що я ніколи не побачу цих грошей.

- Можливо, це тобі здалося, любий, - стурбовано промовила дружина, поглянувши на чоловіка з тривогою.

Він похитав головою: "Втім неважливо, нічого страшного не відбулося, алеу будь-якому випадку я перелякався".

Вони знову вмостилися біля каміна, і двоє чоловіків допалили свої люльки. Зовні вітер завивав все сильніше, і старий здригнувся, почувши, як нагорі грюкнули двері. Запанувала незвичайна і нестерпна тиша, і вона продовжувалася до того часу, поки старі не піднялися, щоб відправитися спати.

- Я гадаю, ви знайдете гроші у великому мішку, який лежатиме посеред вашого ліжка, - пожартував Герберт, бажаючи їм на добраніч. - А нагорі шафи сидітиме щось жахливе, готове стрибнути на вас, як тільки ви візьмете цю нечесно придбану здобич.

На наступний ранок зимове сонце яскраво освітлювало обідній стіл, і Герберт сміявся над учорашніми жахами. Вся кімната придбала прозаїчну цілісність, якої так не вистачало їй минулим вечором, і недбало покладена брудна засохла лапка на краю стола, зовсім не справляла враження предмета, спроможного на чари.

- Напевно, все військові - однакові, - зауважила місіс Уайт. - Як ви могли тільки повірити в таку нісенітницю? Хіба в наші дні можливі дива? Та, якби бажання збувалися, хіба двісті фунтів стерлінгів могли б нам нашкодити?

- Хіба що, якби вони впали з неба прямо на голову, - пожартував Герберт.

- Моріс сказав, що такі речі відбуваються так природно, - зазначив чоловік, - що ти можеш пояснити їх збігом.

- Але не починай витрачати гроші до того, як я повернуся, - промовив Герберт, встаючи з-за столу. - Я побоююсь, що вони перетворять тебе на злу і жадібну людину, і нам доведеться позбавити тебе цих коштів.

Мати розсміялася, провела його до дверей, і прослідкувавши, як він пішов по дорозі, ще раз посміялася над довірливістю свого чоловіка.

Веселий настрій не заважав їй займатися своїми справами, відчинити двері листоноші, і досить різко характеризувати деяких майорів, схильних до випивки, коли вона знайшла, що пошта принесла рахунок від кравця.

- Напевно, Герберт знову відпустить чимало жартів, коли повернеться додому, - почала вона, сідаючи обідати.

- Напевно, - озвався містер Уайт, наливаючи собі пиво, - але я готовий присягнутися, що ця штука засовалася у мене в руці, це дійсно так.

- Ти, напевно, подумав, що вона заворушилася, - сказала дружина.

- Я точно тобі кажу, що це було так, - запевнив чоловік. - Я зовсім не думав про це. Просто я... А в чому справа?

Дружина не відповідала йому. Вона спостерігала за дивними пересуваннями чоловіка, що стояв зовні, який нерішуче роздивлявся їх будинок.

Здавалося, що він не міг набратися духу, щоб увійти. З'єднавши його в думці з двома сотнями фунтів стерлінгів, вона звернула увагу на те, що незнайомець був добре одягнений, а його голова покрита новим капелюхом. Три рази він зупинявся, не наважуючись увійти до хвіртки, і тричі повертався назад. Четвертий раз він завмер, тримаючись рукою за хвіртку і, нарешті, розчинив її, і пішов по доріжці.

Місіс Уайт негайно завела свої руки за спину, і швидко розв'язавши фартуха, заштовхала його за подушку крісла.

Жінка провела в кімнату незнайомця, який, здавалося, був збентежений. Він співчутливо вислухав її вибачення за вигляд кімнати і одяг чоловіка, який, звичайно, призначався для роботи в саду. Потім місіс Уайт приготувалася слухати, що скаже незнайомець, проявляючи при цьому не більше терплячості, ніж це було відпущено особам жіночого роду.

- Мене попросили вас відвідати, - нарешті сказав він, струшуючи ниточку зі своїх брюк. - Я посланець від фірми "Моу энд Меггинс".

Жінка здригнулася.

- Щось трапилося? - запитала вона, збліднувши. - Щось трапилося з Гербертом?

Чоловік зупинив її.

- Ну-ну, - сказав він швидко. - Сідай і не поспішай з висновками. Я впевнений, сер, що ви не принесли нам поганих звісток, - і він пильно поглянув на відвідувача.

- Мені дуже шкода, - почав незнайомець.

- Він поранений? - запитала жінка.

Гість кивнув на знак згоди: "Дуже важко поранений, - сказав він тихо, - але зараз він вже не відчуває болю".

- О, хвала Господу! - прошепотіла старенька, стискаючи руки. - Хвала Господу за це! Спасибі...

Жінка зупинилася, коли зловісне значення слів дійшло до неї, і вона побачила безперечне підтвердження своїх жахів у тому, що гість опустив очі. У неї перехопило подих і, обернувшися до свого чоловіка, який міркував повільніше, ніж вона, поклала свою стару руку на його руку. Запанувала тиша.

- Його розрізало працюючим механізмом, - нарешті вимовив тихо відвідувач.

- Його розрізало працюючим механізмом, - повторив містер Уайт з приголомшеним виглядом, - зрозуміло.

Він похмуро дивився з вікна і, взявши руку своєї дружини, стиснув її так, як це було в ті дні, коли він залицявся до неї сорок років тому.

- Він був нашим єдиним… - силкувався заговорити старий, обернувшись до відвідувача. - Це жахливо.

Відвідувач покашляв і, піднявшися зі стільця, поволі підійшов до вікна.

- Фірма воліла б передати вам свої щирі співчуття у вашій величезній втраті, - мовив він, не дивлячись ні на кого.

Відповіді не було; обличчя старенької було білим, її очі, що округлилися, здавалося, нічого не помічали навколо, її подих було майже не чутно.

- Я також хотів би додати, що "Моу энд Меггинс" заявляють, що фірма не несе ніякої відповідальності за те, що трапилося, - продовжував відвідувач. - Вони не готові виплатити яку-небудь страховку, але, враховуючи заслуги вашого сина, представляють вам деяку компенсацію за втрату.

Містер Уайт відпустив руку дружини і, вставши, подивився з жахом на гостя. Його губи, що раптово пересохли, насилу прошепотіли слово: "Скільки?".

- Двісті фунтів стерлінгів, - пролунало у відповідь.

Не почувши крику дружини, старий ледь посміхнувся, витягнув перед собою руки, як сліпець, і повалився на підлогу без свідомості.

Подружжя поховало свого сина на новому кладовищі, розташованому в трьох кілометрах від дому. Вони повернулися в будинок, занурений в морок і тишу. Все пройшло так швидко, що спочатку вони не змогли навіть збагнути, що відбулося, і чекали, що може трапитись ще щось таке, що полегшить їх тягар, дуже важкий для їх старих сердець. Але йшли дні, і очікування змінилося відчаєм, тим безнадійним відчаєм старих, який помилково називають апатією. Вони подовгу мовчали, деколи годинами не вимовляючи ні слова тому, що їм не було про що розмовляти, і дні їх стали стомливо довгими.

Через тиждень після того що сталося, чоловік, прокинувшись серед ночі, протягнув руку і відчув, що він один. Кімната була занурена в темряву, а біля вікна він почув стримувані схлипування. Він підвівся в ліжку і прислухався.

- Ти замерзнеш, - мовив він ніжно. - Лягай краще в ліжко.

- Моєму сину ще холодніше, - відповіла дружина і заридала.

Але в ліжку було тепло, а очі обважніли від сну, і поступово він перестав чути схлипування. Чоловік задрімав, і зненацька прокинувся від несподіваного вигуку жінки.

- Лапка мавпочки! - волала вона, наче збожеволівши. - Лапка мавпочки!

Чоловік підхопився від жаху: "Де? Де вона? Що трапилося?".

Дружина кинулася до нього через кімнату.

- Я хочу її, - прошепотіла вона. - Ти знищив її?

- Лапка у вітальні на полиці, - відповів він з подивом. - Навіщо вона тобі?

Жінка заплакала і засміялася одночасно, і, нахилившись до чоловіка, поцілувала його в щоку.

- Я тільки-но згадала це, - повідомила вона, уриваючи мову істеричними риданнями. -Чому я раніше про це не подумала? Чому ти про це не подумав?

- Подумав про що? - запитав він.

- Про два інші бажання, - відповіла вона швидко. - Ми загадали тільки одне.

- Хіба цього тобі замало? - перервав він люто.

- Ні, - вигукнула вона з переможним виглядом. - У нас є ще одне. Спустися вниз, швидко візьми її і побажай, щоб наш хлопчик знову був живий.

Чоловік сів у ліжку, відкинув ковдру тремтячими руками.

- Господи, ти збожеволіла, - з жахом вигукнув він.

- Візьми! - вона важко дихала, - і побажай... О, мій хлопчик, мій хлопчик!

Чоловік тернув сірником і запалив свічку.

- Йди спати, - сказав він лагідно. - Ти просто сама не розумієш, що кажеш.

- Наше перше бажання здійснилось, - виголосила стара жінка. - Чом би не виконатися другому?

- Це збіг, - пробурмотів старий.

- Іди, візьми її і вимови бажання, - вигукнула дружина і потягнула його до дверей.

Чоловік йшов у темряві, і насилу пробрався до вітальні, а потім до камінної полиці. Його чоло спітніло, він ледь знайшов дорогу до столу. Талісман був на місці, і його охопив жах, що ще невимовлене бажання може повернути сюди його сина, що розрізанного на частини машиною, раніше, ніж він зможе втекти з кімнати. У старого перехопило подих, він ледве знайшов двері, і чіпляючись за стіни, нарешті повернувся з бридкою річчю в руках.

Обличчя дружини здавалося чужим, коли він увійшов до кімнати. Воно було блідим і напруженим від нетерплячого очікування. Старий відчув страх.

- Вимови бажання! - вигукнула вона несамовито.

- Це безглуздо і дико, - ледь чутно озвався чоловік.

- Кажи! - наказала дружина.

Містер Уайт підняв руку: "Я хочу, щоб мій син знову був живий".

Талісман упав на підлогу, і чоловік здригався від жаху, слідкуючи за ним. Він безсило опустився в крісло, а його дружина з палаючими очима підійшла до вікна і підняла занавіску.

Старий сидів, аж доки не заклякнув від холоду. Час від часу він поглядав на дружину, яка вдивлялася в темряву ночі. Згасаюча свічка кидала мерехтливі тіні на стелю, стіни, а потім, з останнім спалахом, погасла.

Містер Уайт, з невимовним полегшенням з приводу того, що закляття талісмана не здійснилось, повернувся у ліжко, а через хвилину або дві його дружина мовчки і безвільно лягла поряд з ним.

Ніхто не проронив ні звуку, і обоє лежали мовчки, слухаючи цокання годинника. Десь скрипнула сходинка, миша пискнула і шурхнула за стіну. Тиша лягала камнем на серце, і через деякий час старий, захопивши коробок сірників, спустився вниз за свічкою.

Внизу його сірник згас і він зупинився, щоб запалити інший, і в ту ж мить він почув стукіт у вхідні двері, такий тихий і обережний, що його майже не було чутно.

Сірники випали у нього з рук. Старий стояв нерухомо, його подих зупинився. Стук пролунав знову. Тоді він обернувся і кинувся бігти назад у свою кімнату, зачинивши за собою двері. Третій стук пролунав на весь будинок.

- Що то таке? - скрикнула жінка, підіймаючись з ліжка.

- Щур, - відповів старий тремтячим голосом. - Щур. Він пробіг повз мене по сходам.

Його дружина сіла в ліжку, прислухаючись. Грюкіт лунав на увесь будинок.

- Це Герберт! - вигукнула вона. - Це Герберт!

Вона побігла до дверей, але старий блискавично кинувся, і схопивши жінку за руку, міцно утримував її.

- Що ти робиш? - хрипко прошепотів він.

- Це мій хлопчик. Це Герберт, - заверещала жінка, відчайдушно вириваючись з його рук. - Я забула, що кладовище в трьох кілометрах від нас. Навіщо ти тримаєш мене? Відпусти мене. Я повинна відчинити двері.

- Бога ради не роби цього, - закричав старий, весь тремтячи від жаху.

- Ти боїшся власного сина, - верещала вона, чинячи опір. - Пусти мене. Я йду, Герберт, я йду.

Пролунав ще грюкіт, потім інший. Жінка різким рухом вирвалася з рук чоловіка і вибігла з кімнати. Старий побіг за нею на площадку сходів, з благанням заволав до неї, але жінка вже збігала вниз. Він почув, як дружина з брязкотом струсила дверний ланцюжок, і як стала поволі відсувати нижній засув.

Потім пролунав її голос; вона задихалася.

- Верхній засув, - покликала вона голосно. - Спустися. Я не можу до нього дотягнутися.

Але чоловік на колінах шукав на підлозі лапку, що впала. Якби тільки він зміг її знайти до того, як увійде до будинку та істота, яка була зовні.

Будинок вібрував від безперервних ударів. Почувся скрегіт стільця, що присувався дружиною до дверей. Він почув, як засув зі скрипом поповз назад, і в ту ж мить він знайшов лапку мавпи, і несамовито прошепотів своє третє і останнє бажання.

Грюкіт раптово припинився, хоча його відлуння все ще звучало в будинку. Старий почув, що стілець посунули назад і двері відкрилися. Крижаний вітер з вулиці увірвався в будинок, і чоловік почув протяжний зойк дружини - вигук відчаю і горя. Це додало йому сміливості, і він кинувся до неї на допомогу.

На тихій і пустинній вулиці розмірено гойдався вуличний ліхтар.

2008