• Новини
• Спонcорам
• Бiблiотека
• Автори
• Пiдприємство

Під ритми барабанів, я сиджу тут, у своїй пустелі, що поросла бур'яном і травою, як звичайнісінький степ і розмірковую над неосяжністтю.

Змія в'ється коло моїх ніг, чекає доки я відвернусь, і вона зможе мене вкусити. Я не боюсь змії, може й дарма. В моїй казці саме вона є найпідступнішим персонажем.

Всесвіт тече Чумацьким шляхом над головою, я намагаюсь ритмічно відбивати його рухи й сплески. Так роблять всі. Всі ті істоти, що оточили мене з усіх боків. Вони привітно посміхаються до мене і щодуху б'ють у барабани. Цей гуркіт не створює шуму. Скрізь одна лише тиша, безмежна, німа і така таємнича. Вона мовчки слідкує за нами, рабами пустелі, і тримає міцно ланцюги від наших кайданів.

Удар. Ще удар. Ритм. Постійний ритм. І раптом щось замовкло. Спинилось...

Хто перестав бити у свій барабан??? Цікаві очі дивляться з усіх сторін на мене.

Це я.

- Чому ти спинилась? - питає мене людина, що продовжує бити у свій інструмент з впертістью мула.

- Хіба це заборонено? - питаю я.

Людина знітилась. Вона не знає, заборонено це чи ні.

- Чому ти не б'єш? - спитала тиша.

- Це заборонено? - знов питаю я трохи сторожко.

- Ні. Це дозволено. Все - дозволено.

Я зводжусь на рівні. Змія нишком обвиває мою ногу, аби подорожувати зі мною.

Я ступаю крок. Ще один. Я хочу іти вперед. Не зупинятись, лише іти вперед і дивитись на світ.

- Чому ти вирішила, що є різниця між тим що ти робила досі і тим, що робитимеш тепер? - спитала мене замислено тиша.

- Я сиділа і била в барабани. Хіба є у цьому сенс? - дивуюсь я. - Якщо є, то скажи мені який він?

- У кожного свій сенс. - відмовляє тиша і впевнено говорить - Іди. Подивись. Це можна.

Я іду вперед. Роздивляюсь те, що мене оточує. Місто з великими багатоповерхівками, кремезна архітектура прозорого скла і залізного блиску поєднується з біологічною плоттю дерев і квітів. Це мабуть просто середовище, а не щось важливе. Просто те місце, де живе сенс, а не сам сенс буття.

Змія на моїй нозі міцно тримається і здається слідкує за мною, спостерігає, як нишпорка за моїми думками і вчинками.

Я іду далі. Бачу літаки. Їх багато. Можливо це аеропорт. Люди купками бігають по великому мурашнику в пошуках сенсу. Проте його нема і тут. Є лише життя, постійний рух, постійна пульсація людей у венах будівель. Життя без сенсу.

- Чому ти думаєш вони не мають сенсу? - раптом знову питає мене тиша.

- Я не бачу їх сенсу.

- То хто винен, що ти маєш поганий зір? - посміхається тиша до мене якось лагідно і ніжно, як до нерозумної дитини.

Я іду далі. Іду. Весь час іду і спостерігаю.

Парк. Багато ліхтарів проводжають своїми одноокими поглядами людські силуети. А ті тануть у мороку ночі.

Хіба є в тому сенс?

Я знову іду... іду вперед. Весь час іду.

Крок. Ще крок. Крок.

- Ти ідеш? - питає тиша.

- Авжеж. Я крокую. Ритмічно наближаюсь до чогось. Чи просто іду.

- Ти рухаєшся. Це життя.

- Я рухаюсь і живу. Втім, який у тому сенс?

Тиша лагідно мовчить.

- Якби я била у барабан, можливо, у мене булоб стільки ж сенсу як і зараз, коли я крокую. - посміхнулась я.

- Авжеж! - мовила тиша.

Я йшла далі. Втім, більше не бачила сенсу у своїх кроках. Сенс мабуть помер ще тоді, як зявилась на світ перша людина.

Я йшла тоненькою лісовою стежиною, бачила світ навколо, міркувала про небо і Чумацький шлях. Втім, не бачила сенсу. Тому сіла на краю дороги і стала чекати.

Десь здалеку з'явився силуєт людини. Згорбленої, старої, покритої зморшками. Але все ще живої.

То був якийсь старенький дідок.

- Добридень! - привітався він.

Дідок був майже сліпий, тож намагався обмацати простір перед собою руками.

- Доброго дня, - привіталась я.

- Міркуєш? - спитав він.

- Так.

- А нащо ти це робиш, коли могла б давно зробити щось путнє? - дідок посміхається, наче я ніколи не відгадаю загадки, яку він поставив.

- У тому немає сенсу. - відповідаю я ледь не жестами, аби зрозуміліше було старому.

- Ти любиш музику? - сміється старенький.

Я трохи здивована його питанням. Але що вдієш, маю відповісти.

- Так, люблю.

- То чого ти тут сидиш, коли могла б жити? - запитав старенький і відкинув від мене змію.

- У цьому немає сенсу. А до чого тут музика?

- Прислухайся!

І я прислухалась.

Я могла б стати кращою, вправнішою. Я могла вдосконалювати свій талант биттям у барабан до неймовірних висот. Я б насолоджувалась світом, а він мною, і ми, як завзяті палкі коханці народжували б нові світи, сузір'я і ідеї. Моє маленьке життя могло стати настільки значним, що всесвіт змінив би свої кольори заради мене, могло влитись у течію Чумацького шляху і здобути своє місце серед зірок.

Я могла б відчувати всесвіт. І відгравати у його ритмі своє життя.

- То чого ти сидиш? - спитала тиша і подала мені барабанну паличку. - Танцюй під власну музику!

І я вдарила у барабан.

2007